Голодомор… Слово, що стискає серце болем і нагадує про тіні мільйонів тих, чиї голоси назавжди стихли. Це була не просто трагедія — це була спроба зламати народ, відібрати в людей їхню гідність, їхню свободу, їхнє право на життя. У ті чорні 1932–1933 роки українські села, колись наповнені дитячим сміхом і запахом свіжого хліба, перетворилися на німу пустку. Хати стояли зачинені, поля — покинуті, а дороги — мовчазні свідки людського відчаю. Матері притискали до грудей своїх дітей, намагаючись захистити їх від голоду, але самі були безсилі перед нелюдською жорстокістю системи. Голод забрав життя тих, хто мріяв, працював, любив. Але він не зміг забрати головного — пам’яті. Бо кожна свічка, що ми запалюємо сьогодні, — це промінь світла на честь тих, кого позбавили майбутнього. Це наша тиха обітниця: ніколи не забути. Не дозволити стерти правду. Не дати більше жодному народу пережити подібний біль. Голодомор — це рана, що болить досі. Але це також сила нашої пам’яті, нашої єдності й нашої невмирущої волі жити.І поки ми пам’ятаємо — вони живуть у кожному з нас!
